Антисфен із Афін

Антисфен із Афін (бл. 455 - 360 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, син рабині, учень Горгія, послідовник Сократа, після смерті якого заснував власну школу. Вихідним конструктивним принципом філософії А. був принцип послідовного й жорсткого аскетизму, нормативною мірою якого визнавалася природа (природне). А. - опонент софістів, хоча користувався їхніми ж прийомами О. сновні зусилля А. зосереджував на розгляді етичних проблем, при розв'язанні яких людина має керуватися передусім розумом. В царині етики у А. панує той самий аскетичний підхід - не відчувати потреби ні в чому, задовольняючись малим і досягаючи в такий спосіб тієї самодостатності, яку божество має завдяки надлишкові благ. Досягнення щастя А. обмежував добропорядністю, якій навчаються, не вдаючись при цьому до надмірної вченості. Добропорядність полягає в активному загартуванні душі й тіла, зокрема, шляхом обмеження потреб З. аперечував політичну діяльність, державу і соціальні умовності, які суперечать природі. Твори А. збереглися лише в окремих фрагментах завдяки тому, що на них було чимало посилань у багатьох античних авторів.

див. Антисфен із Афін

КІНІКИ (кінічна школа) - найвпливовіша (не рахуючи Академії) з сократичних шкіл, що виникла на початку IV ст. до н. е. Школа отримала назву кінічної або від грецьк. слова "пес", або від назви гімнасію "Кіносарг", де навчав Антисфен - засновник школи та учень Сократа. Інші представники кінічної школи - Кратет, Метрокл, Меланіпп, Біон, Керкид, Діон Хрисостомтаін. Найвидатніша постать і уособлення кінізму - Діоген Синопський. Як ідейна течія кінізм проіснував до кінця античного світу, що засвідчує на поч. V ст, н. е. Августин. К. відкидали значення теоретичної думки, визнаючи лише практичну філософію, яка задовольняє потреби людського життя. Зайве порушувати питання про сутність речей. Усе слід сприймати таким, яким воно є у безпосередній даності досвіду. Це означає знати речі у їх власному змісті, без того, що додає абстрактне мислення і людське встановлення. Головний принцип кінічного вчення - жити у відповідності до вимог природи, нехтуючи вимогами соціальності як хибними та ілюзорними. Всі життєві зусилля спрямовуються максимою "ні в чому не мати потреби". Звідси випливає відмова від цінностей і принад, що володіють людиною у суспільстві, а також ідеал самовладання, силою якого людина підпорядковує власне прагнення до насолоди. Найперше благо людини - це свобода, яка досягається через "слідування природі", вимоги якої засвідчує неупереджений розум. Зразком для наслідування в кінізмі став Геракл, антигероєм - Александр Македонський. К. створили перше філософське обґрунтування "практики спрощення", тобто відмови від культурних надбань в ім'я позакультурних (висхідних, природних) засад життя. Унаочненням кінічної позиції стала поведінка представників школи, передусім Діогена, відомого асоціальним способом життя і багатьма вчинками, в яких безкомпромісно і відважно відкидалися всі культурні умовності. Через це ще в античності існувала суперечка, як слід розуміти кінізм: як філософську позицію чи просто як особливий спосіб життя? Кінічне вчення справило значний вплив на формування християнської етики, зокрема на Тертуліана.

НОМІНАЛІЗМ ( від лат. nomina - імена, назви) - філософське вчення, згідно з яким загальні поняття (універсали) хоч і пов'язуються з конкретними чуттєвими речами, але не мають реального існування ані у свідомості, ані поза нею. Н. вбачав у загальному понятті лише ім'я, назву для певної групи чи класу одиничних речей. Як філософська позиція Н. близький до концептуалізму, оскільки визнає існування лише ментальних сутностей, а не онтологічних. Ідеї Н. мають витоки в античній філософії, коли почала окреслюватись проблема універсалій і різні підходи до її вирішення. Номіналістичний підхід в полемічних дебатах проти Платона відстоювали спочатку Антисфен іДіоген Синопський (представники кінічної школи), потім стоїки і перипатетики. Критика Платонових "ідей" базувалася на тому, що вони не можуть існувати у надчуттєвому світі і становлять лише назви для родів і видів одиничних речей, які сприймаються на чуттєвому рівні. Засновником християнського Н. вважається Росцелін, хоча деякі моменти Н. зустрічалися вже у творах неоплатоніка Порфирія, Марціана Капелли (V ст.), що розробляв проблему поєднання ораторського мистецтва і знання, та ін. Проте саме Росцелін надав ідеям Н. чіткого і виразного оформлення. За свідченням Ансельма Кентерберійського, Росцелін стверджував, що реально існують лише одиничні речі, поняття ж реальні лише на кшталт "повітря, яке звучить". Тому ані роди, ані види не мають реального існування, бо існувати може лише "одне", "одиничне", "окреме". У вченні про тритеїзм Росцелін обстоював номіналістичний підхід через доведення трисубстанційної, або трисутнісної природи Трійці, що призвело до його конфлікту із церквою. Доводячи відносність загальних понять, Н. намагався привернути увагу до вивчення емпіричного світу. Це особливо стосується Η. XIV ст., що представлений Оккамом та його послідовниками. Чіткість логічної позиції номіналістів дозволила переконливо розвести віру і знання шляхом окреслення і відокремлення предмета, методу, мети теології і філософії (і науки); обґрунтувати двоїстість істини, чим теоретично уможливила активні розвідки в природничих науках, логіці, лінгвістиці, архітектурі, мистецтві. Разом з тим вимога усунення із наукового арсеналу метафізичних понять і обґрунтувань, яка отримала назву "Бритви Оккама", приводила до свідомої відмови науки від пошуків свого світоглядного підґрунтя. Ідеї Н. про двоїсту істину, про пріоритет одиничного стосовно загального створили релігійно-філософське підґрунтя т. зв. "соборного руху", у річищі якого національні церковні собори, як зібрання віруючих, виступали проти церковної монополії Папського престолу. В філософії Нового часу аргументи Н. на захист реальності одиничних речей використовувались Ламерті, Дидро, Гольбахом, Фоєрбахом, Кондильяком, Берклі, Г'юмом, Кантом та ін. В XIX - XX ст. елементи Н. присутні у неопозитивізмі і постпозитивізмі.

ЩАСТЯ - категорія моральної свідомості, що позначає стан повного і тривалого вдоволення від життя загалом. Філософська рефлексія проблеми щ. починається з узагальнення моральної практики. Аристип із Кірени, один із учнів Сократа, тлумачив Щ. як стан, тотожний насолоді. Послідовники гедонізму розглядали насолоду як єдино істинне благо і справжню мету людського життя. Та спроби реалізувати ідеал Щ. на шляхах гонитви за фізичними насолодами зрештою обертаються на свою протилежність - життя стає суцільним стражданням. Отож, перед послідовним гедоністом постає висновок про необхідність усунення джерела цих страждань - життя. Звідси - тенденція виправдання самогубства послідовниками Аристипа (Гегесій). Цей негативний досвід стимулював філософські пошуки засад етики Щ. в інших напрямах. Засновник школи кініків Антисфен пов'язує Щ. з внутрішньою незалежністю людини, започатковуючи традицію протиставлення Щ. насолоді. Епікур наголошував на тих різновидах людської втіхи, що мають переважно духовний характер. Потрактування прагнення до Щ. як принципу моральної поведінки, що безпосередньо визначає цілі людської діяльності, характерне для Спінози, Гассенді, Гольбаха, Бентпама, Рассела, Винниченка, Нейрата та ін. На противагу цьому, з часів античних стоїків (IV - III ст. до н. е.) обстоюється думка, що орієнтація на досягнення Щ. є етично непродуктивною С. пираючись на стоїчне положення про доброчесність як вищу нагороду, Сенека стверджує, що доброчесність є достатньою для Щ. Сучасна етика загальнозначущими умовами досягнення Щ. вважає: а) задоволення основних матеріальних потреб; б) повноту і осмисленість існування людини; в) спроможність останньої реалізувати власне уявлення про життя в ситуаціях морального вибору; г) достатній ступінь збіжності актуального стану буття та уявлення про те, яким воно має бути; ґ) гармонію внутрішнього світу людини і її зовнішніх стосунків.